З БОЛЕМ ПЕРЕБИТОГО КРИЛА ДО ПРАВДИ (КОРОТКИЙ ЖИТТЄПИС ГРИГОРІЯ РАДОШІВСЬКОГО
(БАРАНА))
„В усі часи українців ділили на мужніх і
боягузливих – хто чого заслужив. А це лише
тепер з’явились так звані „малі” українці і
„великі””
З почутої розмови
„На початку грудня, коли завірюхи добирались до осель, у моїх батьків, Марії і Якова, народився хлопчик. Його назвали моїм ім’ям. На руках у матері, виповнюючись її теплом, я став собою. Бо ж тепла того вистачило на всі приречені долі – і в жайворами благословенній ораниці і в гучних оркестрах завірюх...
Зізнайся, що й ти зігрівалась романтико. Не нічліжанська, а з розплющеними очима, одміряючи всі верстви. Одмірила, одсибірила... І ось перегукуються ті верстви найродиннішою, надочинашівською Святістю.”
Г.Радошівський
Фото1.(Малий Григорій на руках у своєї матері)
Г.Радошівський – людина на диво рідкісного таланту. Довго чекала його Україна, як і більшість його поезій, що прийшли до нас через смертний вирок, поневіряння у каторжних таборах, переслідування і заборони. Він пробився, прилетів до наших сердець, щоб обпалити їх болем свого перебитого крила.
Фото2. Радошівський Григорій Якович. 90-і роки XX ст.
Народився Григорій Якович Радошівський 1 грудня 1930 року в селі Радошівка Шумського району (звідси й псевдонім, справжнє прізвище - Баран). Ще з дитячих літ доводилось хлопцеві бачити тяжкі випробування українського народу, передчасну загибель людей, які віддавали своє життя заради палкої любові до України. Ще й тепер у пам’яті поета виринають оті дитячі спогади: „Напередодні шевченківських днів у селі був гарний весняний день... Прилетіли жайворонки, та разом із собою принесли біду – облаву енкаведистів... Чути стрілянину... Більш за все я боявся за сестру, яка працювала на колії і не раз допомагала повстанцям, які переховувались у селі... Ввечері, повертаючись зі школи додому, біля хати я побачив чиєсь мертве тіло. Думав, що це сестра, а, коли підійшов ближче, впізнав у ньому вбитого повстанця Галича... ”
Облава, людоньки!
Облава
коня і воза забере.
Все переверне в хаті,
Скрині...
Кому вночі давали хліб?
Хто возом їхав у долині?
Чию святив могилу піп?...
Рятуйте нас, жита незжаті!
Тямущий до навчання хлопчина за три десятки кілометрів пішки добирався у Кременець, де здобував освіту одночасно у старших класах школи і в педучилищі.
Однак вчителювати не довелося: надміру пильний комсомольський вожак запідозрив у літературних вправах юнака ворожість до влади і доніс на нього емдебістам. Заарештували Григорія 3 лютого 1949 року.
„Нема мене, мамо, нині зі школи, скрипку повісьте біля вікна...” – рвались на волю слова. А його катували і допитували: що замислив і з ким? А це була лиш „напівдитяча фантазія, і романтика” майбутнього поета. Та юнакові не повірили. У вісімнадцять років за вірші, розпочату повість „Лихоліття” і щоденник, де висловлював свою любов до України, засудили до вищої міри покарання (розстрілу). Суд відбувався 13 травня 1949р. в Кременці.
Гавкотом озвалися
вранці голоси.
Хлопці, от і сталося –
оточили пси!
...
Знов окови клацнули,
руки їх несуть.
Травень. День тринадцятий...
Я іду на суд.
У камеру помістили із земляком, згодом відомим поетом, лауреатом Шевченківської премії, Іваном Гнатюком. Разом пережили тяжкі допити, слідство та вироки Тернопільського трибуналу військ НКВС. З тих часів Григорію Яковичу пригадується один випадок, який свідчить про безглуздість провладних обвинувачень: „У камері темно, глухо. Заграчене вікно. Мій погляд прикутий до нього. Я встаю на нари і раптом вигукую : „Іване, листочок гойдається.” Люди усі хлинули до того вікна. Наглядачі вирішили, що я веду агітацію, і за це відправили мене в карцер на 5 діб.” Згодом, в зв’язку з указом від 25 травня 1947 року про відміну смертної кари, обидвох засуджено на 25 років концтаборів та 5 років позбавлення громадських прав після відбуття покарання.
А далі були версти далекої чужини, обсибірювання в гучнім оркестрі завірюх, гноблена юність в ГУЛАГах. У вересні прибув разом з етапом у Красноярський край у станцію Решоти. Туди прибули в’язні з трьох етапів – харківського, львівського, сталінського (від міста Сталіно).
На етап! Ще лежиш (не каліка) –
в нетрі, у копальні, у ліси.
Не впади лиш під собачі ікла,
сам себе у пекло донеси.
Він – босий, у розірваній сорочці, простоволосий. А що росту був невисокого, то на свої вісімнадцять не виглядав. То й не дивно, що його спершу „оселили” в таборі кримінальних злочинців, які чомусь були в „почоті”. Але згодом Григорія Радошівського відправили за призначенням – до табору бандерівців, політичних злочинців, з якого, як всі знали, мало хто міг повернутися живим.
Фото3. На п’ятому році сибірських таборів. У верхнім ряду (другий справа) Григорій Радошівський.
„На Решотах у нас закінчились адреси, далі ми вже мали „почтовый ящик””, - згадує Григорій Якович.
Листи приходили рідко, але допомагали вистояти, не зламатись, подолати страх. А ще витривалість духу, непокора незнищенного роду, віра в звершення сподівань і ота романтика. Тривожили пам’ять спомини про високу дзвіницю у рідній Радошівці, з якої було найкраще видно Україну, виструнчені липи довкола сільського цвинтаря та маленький пастушок у різдвяному вертепі. Та найбільше боявся в’язень не застати живою матір, яку відвідував у снах кожної ночі.
За колючим дротом і під пильним наглядом у далекій сибірській тайзі знесилені та виснажені в’язні жили Україною.
Пригадує поет, як у жорстоких умовах табірного режиму і дозволу наглядача–українця Таранця змогли поставити Шевченкового „Назара Стодолю”: скільки радості було в очах, світла в думах і душах скривджених, як боялися цього слуги „порядку”. А коли у сибірське небо здійнялося величне „Бог Предвічний народився”, то зорі і місяць повертали їм Україну, оживав спомин про останній Свят-вечір у батьківській хаті. Так радість і смуток кріпили віру в торжество Правди.
Присняться кроки довкола хати...
То ходить батько, то ходить мати,
то ходить літо, то ходить осінь.
Кого чекають на цім порозі?
Зітхає вітер, зітхає докір...
Тебе чекають.
Не тихнуть кроки.
Нелегким для Григорія Барана стали наступні десятиліття після повернення в рідний край (1956 рік). Крила поетичного таланту не могли підняти його до вершин літературної кар’єри, бо були обтяті і спресовані багаторічними заборонами. Та головне – він не зрадив собі і залишився творчою особистістю.
За ворота я ступаю врешті.
Це ж до них через роки ішов.
Краю мій! Чи ти вже без арештів?
Чи долинув шепіт молитов?
Повернувшись на Україну, за сприянням І.Гнатюка, влаштовується завідуючим клубу села Тилявка Шумського району, хоча не мав відповідної освіти. Тут він знову відродився до життя. Часто відвідував родичів Уласа Самчука, на творах якого виховувався і формував свій світогляд ще до арешту. За часів незалежної України, поет не раз приїздить у це село, аби побачити знайомих і відвідати могилу баби Варки, у якої мешкав.
Мріяв Григорій Якович вступити на живописний факультет Київського університету (не раз отримував обласні нагороди за свої малюнки, ще будучи у Тилявці), але не був відповідно підготовлений, та й з можливих 8 було аж 564 заяви. Тож вирішив іти на журналістику у Львівський університет. Зі стаціонару вигнали, під постійною загрозою виключення вдалось довчитися заочно. У студентські роки познайомився з В’ячеславом Титаруком (тепер редактор журналу „Віче”), у гуртожитській кімнаті якого не раз доводилось переночувати або сховатись. Диплом отримав в 1964 році.
Працював спочатку у великодедеркальській редакції, але з роботи звільнили, боячись проблем, пов’язаних з його „підпільною” діяльністю (хоча всього лиш бував на зборах товариства імені Т.Шевченка (зараз „Просвіта”)). Після цього влаштувався у борщівську „Надзбручанську правду” (газета обкому партії). Проте і там довго не затримався. Постійні доноси, допити - і знову звільнення. Так у 1963 році опинився у Зборові. З тих пір його поетичний доробок розкиданий на сторінках місцевої районки, де іноді з’являлись оповіді про минувшину Зборова та околиць, оживав спомин про славетну битву під Зборовом, воскресали в легендах Верхостав і Білий берег. Навіть у матеріалах про передовиків виробництва і переможців змагання, ветеранів партії та війни, що мусили виходити з-під пера журналіста, звучало поетичне слово, ліричний відступ помислів, мрій, злетів.
Не раз представники радянської влади пропонували Григорію Радошівському офіційно відмовитись від національних ідей, пропонуючи і вигідну посаду, і житло. Проте поет, як істинний патріот, не піддався і витримав всі випробовування.
Друкувався в журналі „Жовтень” (тепер „Дзвін”, деякий час був його редактором). У збірнику „Яблуневий цвіт” названого журналу, куди ввійшло найбільше віршів Г.Радошівського (17), були поміщені і поезії І.Гнатюка. „Тоді відбулась третя наша зустріч десь наприкінці шістдесятих років у моїй Бориславській домівці, - згадує останній. – Здається, тоді побачила світ його поки що єдина поетична книжка „Квіти на постаментах” (1965р.)”. Пізніше, за часів незалежності, вийшли поетична збірка „Біль перебитого крила” (1994), за яку у 1995р. було зачислено до Спілки письменників України; поема „Мальви прийдуть на поклін” (Сповідь у дзвонах і шаблях) (1995р.); збірка „Підпалені присмерки” (1999р.); збірка „В гучнім оркестрі завірюх” (2001р.).
У 1981р. Г.Баран видав путівник „Над Стрипою”, згодом – краєзнавчий нарис „Заліщики”. Та найближчою і найбажанішою для нього була думка увічнення пам’яті про славетні події серпня 1649р. під Зборовом, аби піднести на належний за своїм значенням рівень міста козацької слави в історичному вимірі України і Європи. Це стало можливим лише з першим подихом вітру перемін, що розбудив віками знедолений народ. І тоді Григорій Якович, як міг, забив у свої дзвони, пробуджуючи думки, свідомість, нашу історичну пам’ять. Працюючи ще в редакції районної газети, він почав збирати матеріали і експонати для майбутнього музею. Його кабінет і коридор редакції були заставлені предметами побуту, іконами, картинами, шаблями... Довгою була дорога до створення музею „Зборівська битва”, та, незважаючи на перешкоди, він ішов до мети. І першою справою становлення триєдиного комплексу історичної слави Зборова стало відновлення козацької могили.
„Не такою, як завжди, на перший погляд та за змістом була перша сторінка районної газети за 6 квітня 1996 року, - згадували сучасники .- Замість фотографії передового механізатора і зведення про хід сівби, всю сторінку зайняла фотографія – на фоні осілої могили, де замість дубового хреста бовванів геодезичний знак, стояв білий кінь”. Звісно, то була „робота” Григорія Барана. З цього приводу зчинився галас. Та ця фотографія стала набагато сильнішим поштовхом і способом збудити активність людей, ніж заклики та промови на мітингах. А вже наприкінці серпня земля, скроплена козацькою кров’ю, привела тисячі людей на всеукраїнське свято, під час якого було освячено Козацьку могилу та Хрест Пам’яті на ній.
У 1995 році під керівництвом Григорія Барана почав діяти музей „Зборівська битва”, який відразу став візитною карткою міста, осередком духовності та історичної пам’ятки.
Третім святим місцем козацької слави Зборова, як мріє Григорій Якович, повинен стати Білий берег. Його впорядкування та становлення – клопітка і тривала справа, але поетові віриться у її здійсненність та повернення з глибини століть цього символу козацької слави:
Як будете у Зборові коли,
вас обрій стріне,
скупаний в озерах,
з легенди відгукнеться Білий берег –
спитайте про джерела і вали.
Григорій Радошівський (Баран) був біля витоків виникнення перших громадсько-політичних об’єднань в Україні. Він обирався делегатом Установчих з’їздів Всеукраїнського історико-просвітницького товариства „Меморіал”, Народного Руху України, першої конференції Всеукраїнського товариства української мови ім. Т.Шевченка.
Пройшовши складні життєві дороги, зустрівши на шляху стільки фальші і зла, він залишився Людиною, що не має гніву і злоби ні на людей, ні на світ, ні на власну долу, і за це у грудні 2005 року отримав заслужену нагороду – орден „За заслуги” ІІІ ступеня як політично репресований, а згодом реабілітований. (Див. додатки 1,2,3). На останньому засіданні колегії облдержадміністрації у Тернополі голова ОДА Іван Стойко вручив йому нагороду. Але для Григорія Радошівського це ще не підсумок. Він називає себе „малописьменним письменником”, бо не все, що хотів, розповів людям, тож має намір закінчити книгу (літературні пам’янники), яка, можливо, матиме назву „Бо ти живеш”.
Але треба ще багато зробити...
Довго іти нам,
Ступаю швидше.
Важко з вітром
у ногу йти.
Знову підслухав
майбутні вірші,
щось перешіптує
з віршів тих.
Вечір друкує
у небі зорі,
місяць уже заголовком ліг.
Ой зачекались в порі суровій!
Тане, розтане нарешті сніг...
Тож побажаймо поетові, щоб його талант, що вирвався на крилах на волю, високо ніс слово правди ще впродовж багатьох років.
***
Цей матеріал можна використати на уроках української літератури під час вивчення творчості письменників рідного краю або при підготовці літературних вечорів.
Додатки
Список використаної літератури
- Г.Радошівський. В гучнім оркестрі завірюх. - Тернопіль: Горлиця, 2001.
- Г.Радошівський. Біль перебитого крила. - Тернопіль: Мальви, 1994.
- Г.Радошівський. Підпалені присмерки. - Тернопіль: Горлиця, 1999.
- Г.Радошівський. Мальви прийдуть на поклін. (Сповідь у дзвонах і шаблях). – Тернопіль: Поліграфіст, 1995.
- Зенон Михлик. Біль перебитого крила // Сільські вісті.- №84.-25.07.2006р. – С.4.
- Леся Білик. Рукопис у долонях правди //Зборівська дзвіниця.- №49.-02.12.2005р.- С.2.
- Надія Пшеничняк. На світлих крилах слова // Зборівська дзвіниця.- №49.-02.12.2005р.- С.2.
- Тернопілля.- Тернопіль, 1997р.